За понад чотири роки повномасштабної війни мільйони українських родин опинилися по різні боки кордонів, і повернути їх одне до одного виявилося справою майже нездійсненною. Як пише The Conversation, станом на 2026 рік близько 4,4 мільйона біженців з України мають статус тимчасового захисту в ЄС, а ще приблизно 4,6 мільйона людей є внутрішньо переміщеними всередині країни. За цими цифрами стоять сотні тисяч сімей, члени яких не бачилися роками.
Причини розлуки різні. Чоловіки призовного віку не можуть виїхати за кордон, літнім людям і тим, хто має проблеми з пересуванням, важко евакуюватися, а хтось просто вирішив лишитися вдома. Пересуватися Україною небезпечно, поїздки за кордон дорогі й іноді обмежені. Навіть цифрове спілкування не завжди можливе, надто для родин, розділених між Росією та Україною: як зазначає видання, російська влада заблокувала доступ до іноземних соцмереж.
Окрема й особливо болюча частина цієї історії, яку описує автор дослідження, стосується людей, що опинилися в Росії. За даними Держдепартаменту США, на які посилається The Conversation, сотні тисяч українських цивільних з окупованих територій, серед них десятки тисяч дітей, були примусово вивезені до Росії під час війни. Возз’єднання таких родин трапляється рідко: кордони України з Росією закриті з 2022 року, а в’їзд українських громадян можливий лише через московський аеропорт Шереметьєво і тільки після подорожі через треті країни, як-от Туреччина.
Але навіть туди пускають не всіх. Дослідження ініціативи Women Building Bridges, яку складають активісти з України та Росії, описує глуху стіну, на яку наштовхуються розділені сім’ї: рішення про в’їзд ухвалюють прикордонні служби без жодної прозорості, у в’їзді часто відмовляють надовго, апеляції майже не працюють, а причини відмови не оголошують. Ризик отримати заборону на в’їзд змушує багатьох узагалі відмовлятися від спроб.
Зараз накладають заборони на 20 або навіть 50 років. Якби я серйозно захворіла і моїй доньці довелося б переконувати прикордонників у Шереметьєво впустити її, показуючи медичні документи, — не дай Боже.
жінка, яка переїхала до Росії, тоді як її донька залишилася в Україні
За словами авторів дослідження, українці, які прибувають до Шереметьєво, повідомляють про допити й особисті огляди, перевірку телефонів і ноутбуків. Декого затримували на кілька днів без чітких правових підстав, інші розповідають про погрози й психологічний тиск. А тим, хто зараз живе на окупованих територіях, майже неможливо отримати українські чи європейські консульські послуги: щоб оновити паспорт, треба виїхати з окупації і дістатися підконтрольної Україні території або посольств у третіх країнах.
Для нашої громади в Онтаріо ця тема звучить дуже впізнавано. Багато хто тут теж возз’єднувався з рідними частинами, чекав місяцями, розбирався з документами й тримав зв’язок через відео. Розлука родин, про яку йдеться в матеріалі, це не абстрактна статистика для тих, хто сам пройшов дорогу з валізою і телефоном, у якому вся сім’я поміщається на екрані.
Возз’єднання родини це не лише гуманітарне питання, а й фундамент майбутнього примирення, і саме його чомусь найчастіше забувають вписати в мирні угоди.
На думку авторів, розлука сімей залишається сліпою плямою мирних процесів. The Conversation посилається на звіт Міжнародного комітету Червоного Хреста 2019 року, за яким психологічний біль від тривалої розлуки може передаватися «через покоління» і травмувати цілі спільноти. При цьому база даних Language of Peace, яку уклали дослідники Кембриджського університету, показує: із 252 міждержавних мирних інструментів родини згадують лише поодинокі. Видання наводить приклади Кіпру, де сім’ї роками не бачилися через непрохідний кордон, і Кореї, де за понад сімдесят років розділу тисячі людей померли, так і не побачивши близьких. Лишається сподіватися, підсумовує автор, що українським родинам не доведеться чекати так довго.
The Conversation ↗
Матеріал підготовлено редакцією UkraineInfo.ca за матеріалами The Conversation. Ми переказуємо факти власними словами з посиланням на оригінал; повний текст — за посиланням вище.
