На вході видали флаєр і попросили обрати наліпку. Наліпок було з десяток, усі смішні й милі. Я взяв скумбрію. Досі не поясню чому: вона просто здалася мені найсмішнішою, і чомусь я вирішив, що вона мене захистить.
Флаєр я роздивився вже за столиком. З одного боку на ньому було намальоване анатомічне серце. З другого стояли чотири рядки з підписом «Сергій Жадан»:
«Головне — тримати при собі свою віру, свою любов і свою упертість.»
Того вечора я не звернув на них уваги.
Флаєр вечора і наліпка зі скумбрією. Чотири рядки Сергія Жадана на звороті.Захист знадобився хвилини за чотири. Вільними в кімнаті лишалися тільки ті столи, які не бере ніхто, впритул до сцени, тож я сів за один із них, спиною до всіх. Позаду гуділа компанія, де кожен знав кожного. Двері відчинили о пів на восьму. Я прийшов по восьмій і виявив, що ще нічого не починалося.
Телефон у мене працював за блокнот. Я взяв келих IPA і виписував: закапелок позаду основної зали Free Times Cafe, столиків п’ятнадцять, зайнято п’ять чи шість, людей двадцять, не більше. Зі стіни біля сцени обіцяли «безтурботні вечора». На мене не дивилися, і від цього було тільки гірше: коли на тебе не дивляться, здається, що якраз тепер про тебе й говорять.
І весь той час я ловив себе на тому, що колись стояв по інший бік. Коли на мій концерт приходив хтось незнайомий, я підходив сам: привіт, я тебе раніше не бачив, ти хто. Це не ввічливість, це просто те, що робиш, коли в залі двадцять людей і половину знаєш на ім’я. Тут теж було двадцять. До нового не підійшов ніхто. Хоча, найпевніше, я просто маю такий вигляд, ніби мене краще не чіпати.
Про цей вечір я знав раніше за всіх у залі, бо сам його й опублікував: я тримаю сайт, куди зношу в одне місце українські події Торонто. І я тут уже був. Кілька місяців тому, в Old School, і було рівно так само незручно. Навіщо я приїхав удруге, пояснити я тоді не міг.
Нарешті хтось пішов до сцени перевіряти апаратуру. Невдовзі вийшла Оля, одна з двох організаторок і сама поетеса, вибачилася за затримку й почала з несподіваного: сьогодні фінал чемпіонату світу з футболу, багато хто лишився його дивитися, а ви прийшли сюди, бо любите мистецтво більше за футбол, дякую вам. Того вечора в Нью-Джерсі Іспанія обігравала Аргентину. Тут, у кімнаті на двадцять людей, збиралися слухати вірші про літо.
Я ввімкнув диктофон, щоб нічого не проґавити.
Один із перших віршів був рецептом. Літо як страва, яку можна приготувати, і кожен приготує своє.
«Кроком номер один я зроблю липовий чай, який обов’язково має збиратися в Лапаївці біля школи імені Героя України Георгія Кірпи. З мамою, дерев’яною драбиною і, для унікального відчуття смаку, з розбитими колінками.»
Далі йшли компот із вишень, пляцок, кільканадцять спроб відбитися від комарів і, останнім кроком, покликати Таню з п’ятого, Діану з панельного і Юлю з особняків гуляти на майданчику. Літо з точною поштовою адресою. Читала Андріана, друга організаторка.
А потім вона дістала щоденник. Справжній, паперовий, який веде з десяти років, із 2015-го. Десь у тому зошиті вклеєний квиток на поїзд до Одеси. Вона знайшла запис від дев’ятнадцятого липня 2016 року, тобто рівно за десять років до того вечора, день у день, і прочитала його вголос двадцятьом незнайомим людям. Ходила купатися, скакала на батуті, «ну добре, па-па».
Я перестав нотувати й поклав телефон екраном донизу. Диктофон писав і без мене. Саме тут мене й відпустило.
Оля читала про поріг, теплий від сонця, і босі ноги на ньому. Про маму, яка спекла пиріг серед ночі, і тата, що заходить із сіном на лобі. Про двоє варених яєць у сірниковій коробці з дрібкою солі. І про вербу: батько казав, що встромиш гілку, і вона проросте. Вона й проросла. У місті, де її насіння ніхто не садив.
Англійською того вечора читали двічі. Спершу Оля, попередивши, що вивчила мову недавно і виступає нею вдруге в житті: про бабусин город, кролів, яких годували щойно скошеною травою, і про дитину, яка досі всередині: still loving, playing and surviving, but not in games, in real life. Потім поетеса з псевдонімом Яра Нова, після свого нічного моря, в якому кити піднімають сміх: про коріння, яке хоч як глибоко саджай, до води не дістане, і все одно дерево цвіте, і всі бачать хорошу дівчинку й добру доньку. Дві різні жінки чужою мовою сказали одне й те саме. Тоді я ще думав, що це збіг.
Потім до мікрофона вийшла співачка Вікторія Кравцова, їй підігравав гітарист Анатолій. Піаніно в залі виявилося не під’єднаним, і поки з ним розбиралися, Вікторія повідомила залу, що воно однаково звучить як корито і що ми ще подякуємо, коли воно не увімкнеться. Ще сказала, що співати авторські пісні страшніше, ніж стрибати з парашутом.
А тоді оголосила першу пісню. Сказала, що вона з Берислава на Херсонщині, попросила не плутати з Бориславом, і попередила, що вайб зараз буде непозитивний.
«Мого міста вже майже немає. Воно було майже повністю зруйноване.»
Я з Харкова.
Мій Харків стирають з лиця землі щодня, помалу й методично. Шкіл, у які я ходив, будинків, у яких жив, людей, яких знав, багатьох уже немає. Я не веду ліку. Я просто час від часу дізнаюся, що чогось більше нема. А того вечора, в теплій кімнаті за океаном, під пісню про місто, якого майже не стало, ця думка вперше договорилася до кінця: мого міста теж може одного дня не бути. Зовсім. Разом з усіма адресами, за якими лишилося моє власне літо з дитинства.
І аж тоді все зійшлося. Верба, що проросла не там, де садили. Коріння, яке не дістає води. Місто, якого немає. Вечір оголосили як літо, яке я пам’ятаю з дитинства, і чотири різні жінки, кожна у своєму жанрі, не змовляючись, весь вечір говорили одне й те саме: дитинство лишилося за адресою, якої більше не існує. Ніхто в кімнаті цього вголос не назвав.
Потім співала Альона. Одну пісню вона представила так: у кожної дівчини був хлопець, схожий на мобільного оператора, який хотів максимального покриття по всьому місту. А потім почалася війна, і покриття розширилося ще далі. Зал сміявся. Смішно рівно доти, доки не подумаєш, чому саме воно розширилося. Насамкінець на сцені лишився сам Анатолій, зіграв і заспівав своє.
Десь між виступами Оля сказала, що мікрофон відкритий: якщо хтось із залу хоче вийти й щось прочитати чи заспівати, будь ласка. Проєкт називається SerceEvent, і мета в нього, за її словами, така: щоб кожен, хто хоче, міг бути тут собою і відкритися. Йому три роки. Перший вечір вони зробили, коли самі були, як вона каже, дітьми, і страшенно боялися, що ніхто не прийде. Прийшло багато. Відтоді на кожному вечорі збирають на армію.
Я пишу вірші. Ніколи нікому їх не читав і того вечора навіть не подумав вийти. Мої або надто гостро соціальні, або надто прості, або надто мої. І ще одне, дрібне й непереборне: їм по двадцять-двадцять п’ять, мені тридцять вісім.
Але ще того першого разу, в Old School, я спіймав себе на думці, яка відтоді нікуди не поділася. Якби я таки вийшов і прочитав щось незграбне й недоречне, вони б мене дослухали. І підтримали б, хоч би що з того вийшло. У колі, в якому я ріс, у їхньому віці мене б за це засміяли зі сцени.
А потім одна з авторок прочитала рядок, якого я не забуду: що вона плід любові своїх батьків. Я виріс у дев’яностих і так про себе не сказав би ніколи. Я радше почувався статтею витрат: проблемою, яку намагаються кудись прилаштувати, щоб не заважала. Мабуть, тому вони й такі відкриті. Їх любили, і їм не треба доводити своє право говорити, перш ніж заговорити.
Здається, отоді я й зрозумів, навіщо приїхав удруге. Мені хотілося побути частиною цього затишного світу, який приймає всіх, хоч би як незручно було сидіти спиною до залу. У людей мого покоління такого до кінця майже не буває.
Після останньої пісні я підійшов до Олі та Андріани, сказав, що вийшло класно, подякував і купив футболку. П’ятдесят доларів, п’ятнадцять із них іде на армію. За весь вечір до мене не заговорив ніхто. Заговорив я, наприкінці й сам.
Надворі стояли й курили. Нічого не відбувалося. Я сів у машину й поїхав додому.
Одна з пісень того вечора не відпускала мене з тієї миті, як я зачинив дверцята. Замість увімкнути щось у дорогу я всю дорогу чув її іншою, ніж вона звучала під акустичну гітару: з простором навколо голосу і з бітом, важким настільки, щоб тримати всю конструкцію знизу. Приїхав і зробив. Ableton, трохи ШІ там, де бракувало рук, і до ранку аранжування було готове.
Свої вірші я так нікому й не прочитав. А музику пишу все життя, і це єдина мова, якою я ще вмію відповідати. Я надіслав аранжування авторці й написав, що це просто так: без грошей і без імені, робіть із цим що завгодно, мені просто почулося, що ваша пісня може звучати ще й так.
Відповідь прийшла наступного дня. Ввічлива, коротка й закрита. А може, мені просто так почулося.
Претензій у мене немає жодних, вона мала цілковите право. Я про інше. За останні десять місяців мою музику послухали понад чотири мільйони разів, і жодного з тих людей я не бачив в обличчя. А вони виходять до двадцяти живих людей у кімнаті на п’ятнадцять столиків і кажуть їм уголос найпотаємніше, що в них є. Чесно кажучи, це сильніше за все, що роблю я.
Того вечора за три кроки від мого столика стояв відкритий мікрофон, безкоштовний і нічий. Я обрав відповісти вночі, з дому, у чужі повідомлення. І отримав рівно те, що так і отримують.
Скумбрія й досі зі мною. Возиться у валізі, а вдома, на полиці в кабінеті, лежить решта колекції: наліпки з поїздок і покупок, зокрема з крамнички в Коста-Риці, де геть усе продають із малюнками психоделічних грибів. Колись я зліплю їх докупи, і вийде мапа місць, де я був.
Того вечора кожен у тій кімнаті тримав такий самий архів. Дівчина зберігала свої дні в зошиті з десяти років. Співачка зберігала своє місто в пісні. Я збираю чужі вечори в одне місце, щоб вони не губилися. А у Free Times Cafe ціла стіна заклеєна афішами тих, хто грав тут до нас, шар на шарі, за кілька десятиліть.
Від Харкова щодня відкушують по шматку, і я не знаю, скільки від нього лишиться. Знаю тільки, що з усього, що я про нього пам’ятаю, доживе рівно стільки, скільки хтось устигне вимовити вголос.
Флаєр я теж не викинув. Чотири рядки на його звороті написав поет, якого неможливо відділити від Харкова. Тримати при собі я вмію. З рештою поки складніше.
Наступний вечір SerceEvent буде тринадцятого вересня, знову в Old School. Принайні так вони обіцяли. Наліпку зі скумбрією я досі не наклеїв: вона чекає на новий ноутбук. Чи на щось інше.
