Головна РепортажіНаліпка зі скумбрією: один вечір української поезії в Торонто

Наліпка зі скумбрією: один вечір української поезії в Торонто

Alex
0 коментарі 9 хвилин читання

На вході видали флаєр і попросили обрати наліпку. Наліпок було з десяток, усі смішні й милі. Я взяв скумбрію. Досі не поясню чому: вона просто здалася мені найсмішнішою, і чомусь я вирішив, що вона мене захистить.

Флаєр я роздивився вже за столиком. З одного боку на ньому було намальоване анатомічне серце. З другого стояли чотири рядки з підписом «Сергій Жадан»:

«Головне — тримати при собі свою віру, свою любов і свою упертість.»

Того вечора я не звернув на них уваги.


Флаєр вечора і наліпка зі скумбрією. Чотири рядки Сергія Жадана на звороті.Флаєр вечора і наліпка зі скумбрією. Чотири рядки Сергія Жадана на звороті.

Захист знадобився хвилини за чотири. Вільними в кімнаті лишалися тільки ті столи, які не бере ніхто, впритул до сцени, тож я сів за один із них, спиною до всіх. Позаду гуділа компанія, де кожен знав кожного. Двері відчинили о пів на восьму. Я прийшов по восьмій і виявив, що ще нічого не починалося.

Телефон у мене працював за блокнот. Я взяв келих IPA і виписував: закапелок позаду основної зали Free Times Cafe, столиків п’ятнадцять, зайнято п’ять чи шість, людей двадцять, не більше. Зі стіни біля сцени обіцяли «безтурботні вечора». На мене не дивилися, і від цього було тільки гірше: коли на тебе не дивляться, здається, що якраз тепер про тебе й говорять.

Сцена Free Times Cafe перед початком вечора. Праворуч на стіні афіша Summertime poems.
Сцена Free Times Cafe перед початком вечора. Праворуч на стіні афіша Summertime poems.

І весь той час я ловив себе на тому, що колись стояв по інший бік. Коли на мій концерт приходив хтось незнайомий, я підходив сам: привіт, я тебе раніше не бачив, ти хто. Це не ввічливість, це просто те, що робиш, коли в залі двадцять людей і половину знаєш на ім’я. Тут теж було двадцять. До нового не підійшов ніхто. Хоча, найпевніше, я просто маю такий вигляд, ніби мене краще не чіпати.

Про цей вечір я знав раніше за всіх у залі, бо сам його й опублікував: я тримаю сайт, куди зношу в одне місце українські події Торонто. І я тут уже був. Кілька місяців тому, в Old School, і було рівно так само незручно. Навіщо я приїхав удруге, пояснити я тоді не міг.

Нарешті хтось пішов до сцени перевіряти апаратуру. Невдовзі вийшла Оля, одна з двох організаторок і сама поетеса, вибачилася за затримку й почала з несподіваного: сьогодні фінал чемпіонату світу з футболу, багато хто лишився його дивитися, а ви прийшли сюди, бо любите мистецтво більше за футбол, дякую вам. Того вечора в Нью-Джерсі Іспанія обігравала Аргентину. Тут, у кімнаті на двадцять людей, збиралися слухати вірші про літо.

Я ввімкнув диктофон, щоб нічого не проґавити.

Один із перших віршів був рецептом. Літо як страва, яку можна приготувати, і кожен приготує своє.

«Кроком номер один я зроблю липовий чай, який обов’язково має збиратися в Лапаївці біля школи імені Героя України Георгія Кірпи. З мамою, дерев’яною драбиною і, для унікального відчуття смаку, з розбитими колінками.»

Далі йшли компот із вишень, пляцок, кільканадцять спроб відбитися від комарів і, останнім кроком, покликати Таню з п’ятого, Діану з панельного і Юлю з особняків гуляти на майданчику. Літо з точною поштовою адресою. Читала Андріана, друга організаторка.

А потім вона дістала щоденник. Справжній, паперовий, який веде з десяти років, із 2015-го. Десь у тому зошиті вклеєний квиток на поїзд до Одеси. Вона знайшла запис від дев’ятнадцятого липня 2016 року, тобто рівно за десять років до того вечора, день у день, і прочитала його вголос двадцятьом незнайомим людям. Ходила купатися, скакала на батуті, «ну добре, па-па».

Я перестав нотувати й поклав телефон екраном донизу. Диктофон писав і без мене. Саме тут мене й відпустило.

Мікрофон і зошити, з яких читали. На стільчику картка SerceEvent: let your heart feel.
Мікрофон і зошити, з яких читали. На стільчику картка SerceEvent: let your heart feel.

Оля читала про поріг, теплий від сонця, і босі ноги на ньому. Про маму, яка спекла пиріг серед ночі, і тата, що заходить із сіном на лобі. Про двоє варених яєць у сірниковій коробці з дрібкою солі. І про вербу: батько казав, що встромиш гілку, і вона проросте. Вона й проросла. У місті, де її насіння ніхто не садив.

Англійською того вечора читали двічі. Спершу Оля, попередивши, що вивчила мову недавно і виступає нею вдруге в житті: про бабусин город, кролів, яких годували щойно скошеною травою, і про дитину, яка досі всередині: still loving, playing and surviving, but not in games, in real life. Потім поетеса з псевдонімом Яра Нова, після свого нічного моря, в якому кити піднімають сміх: про коріння, яке хоч як глибоко саджай, до води не дістане, і все одно дерево цвіте, і всі бачать хорошу дівчинку й добру доньку. Дві різні жінки чужою мовою сказали одне й те саме. Тоді я ще думав, що це збіг.

Потім до мікрофона вийшла співачка Вікторія Кравцова, їй підігравав гітарист Анатолій. Піаніно в залі виявилося не під’єднаним, і поки з ним розбиралися, Вікторія повідомила залу, що воно однаково звучить як корито і що ми ще подякуємо, коли воно не увімкнеться. Ще сказала, що співати авторські пісні страшніше, ніж стрибати з парашутом.

А тоді оголосила першу пісню. Сказала, що вона з Берислава на Херсонщині, попросила не плутати з Бориславом, і попередила, що вайб зараз буде непозитивний.

«Мого міста вже майже немає. Воно було майже повністю зруйноване.»

Я з Харкова.

Вікторія Кравцова співає про Берислав. Запис із зали, 19 липня 2026 року.

Мій Харків стирають з лиця землі щодня, помалу й методично. Шкіл, у які я ходив, будинків, у яких жив, людей, яких знав, багатьох уже немає. Я не веду ліку. Я просто час від часу дізнаюся, що чогось більше нема. А того вечора, в теплій кімнаті за океаном, під пісню про місто, якого майже не стало, ця думка вперше договорилася до кінця: мого міста теж може одного дня не бути. Зовсім. Разом з усіма адресами, за якими лишилося моє власне літо з дитинства.

І аж тоді все зійшлося. Верба, що проросла не там, де садили. Коріння, яке не дістає води. Місто, якого немає. Вечір оголосили як літо, яке я пам’ятаю з дитинства, і чотири різні жінки, кожна у своєму жанрі, не змовляючись, весь вечір говорили одне й те саме: дитинство лишилося за адресою, якої більше не існує. Ніхто в кімнаті цього вголос не назвав.

Потім співала Альона. Одну пісню вона представила так: у кожної дівчини був хлопець, схожий на мобільного оператора, який хотів максимального покриття по всьому місту. А потім почалася війна, і покриття розширилося ще далі. Зал сміявся. Смішно рівно доти, доки не подумаєш, чому саме воно розширилося. Насамкінець на сцені лишився сам Анатолій, зіграв і заспівав своє.

Кут біля сцени: пульт, акустична гітара і афіша вечора на стіні.
Кут біля сцени: пульт, акустична гітара і афіша вечора на стіні.

Десь між виступами Оля сказала, що мікрофон відкритий: якщо хтось із залу хоче вийти й щось прочитати чи заспівати, будь ласка. Проєкт називається SerceEvent, і мета в нього, за її словами, така: щоб кожен, хто хоче, міг бути тут собою і відкритися. Йому три роки. Перший вечір вони зробили, коли самі були, як вона каже, дітьми, і страшенно боялися, що ніхто не прийде. Прийшло багато. Відтоді на кожному вечорі збирають на армію.

Я пишу вірші. Ніколи нікому їх не читав і того вечора навіть не подумав вийти. Мої або надто гостро соціальні, або надто прості, або надто мої. І ще одне, дрібне й непереборне: їм по двадцять-двадцять п’ять, мені тридцять вісім.

Але ще того першого разу, в Old School, я спіймав себе на думці, яка відтоді нікуди не поділася. Якби я таки вийшов і прочитав щось незграбне й недоречне, вони б мене дослухали. І підтримали б, хоч би що з того вийшло. У колі, в якому я ріс, у їхньому віці мене б за це засміяли зі сцени.

А потім одна з авторок прочитала рядок, якого я не забуду: що вона плід любові своїх батьків. Я виріс у дев’яностих і так про себе не сказав би ніколи. Я радше почувався статтею витрат: проблемою, яку намагаються кудись прилаштувати, щоб не заважала. Мабуть, тому вони й такі відкриті. Їх любили, і їм не треба доводити своє право говорити, перш ніж заговорити.

Здається, отоді я й зрозумів, навіщо приїхав удруге. Мені хотілося побути частиною цього затишного світу, який приймає всіх, хоч би як незручно було сидіти спиною до залу. У людей мого покоління такого до кінця майже не буває.

Після останньої пісні я підійшов до Олі та Андріани, сказав, що вийшло класно, подякував і купив футболку. П’ятдесят доларів, п’ятнадцять із них іде на армію. За весь вечір до мене не заговорив ніхто. Заговорив я, наприкінці й сам.

Надворі стояли й курили. Нічого не відбувалося. Я сів у машину й поїхав додому.

Одна з пісень того вечора не відпускала мене з тієї миті, як я зачинив дверцята. Замість увімкнути щось у дорогу я всю дорогу чув її іншою, ніж вона звучала під акустичну гітару: з простором навколо голосу і з бітом, важким настільки, щоб тримати всю конструкцію знизу. Приїхав і зробив. Ableton, трохи ШІ там, де бракувало рук, і до ранку аранжування було готове.

Свої вірші я так нікому й не прочитав. А музику пишу все життя, і це єдина мова, якою я ще вмію відповідати. Я надіслав аранжування авторці й написав, що це просто так: без грошей і без імені, робіть із цим що завгодно, мені просто почулося, що ваша пісня може звучати ще й так.

Відповідь прийшла наступного дня. Ввічлива, коротка й закрита. А може, мені просто так почулося.

Претензій у мене немає жодних, вона мала цілковите право. Я про інше. За останні десять місяців мою музику послухали понад чотири мільйони разів, і жодного з тих людей я не бачив в обличчя. А вони виходять до двадцяти живих людей у кімнаті на п’ятнадцять столиків і кажуть їм уголос найпотаємніше, що в них є. Чесно кажучи, це сильніше за все, що роблю я.

Того вечора за три кроки від мого столика стояв відкритий мікрофон, безкоштовний і нічий. Я обрав відповісти вночі, з дому, у чужі повідомлення. І отримав рівно те, що так і отримують.

Скумбрія й досі зі мною. Возиться у валізі, а вдома, на полиці в кабінеті, лежить решта колекції: наліпки з поїздок і покупок, зокрема з крамнички в Коста-Риці, де геть усе продають із малюнками психоделічних грибів. Колись я зліплю їх докупи, і вийде мапа місць, де я був.

Того вечора кожен у тій кімнаті тримав такий самий архів. Дівчина зберігала свої дні в зошиті з десяти років. Співачка зберігала своє місто в пісні. Я збираю чужі вечори в одне місце, щоб вони не губилися. А у Free Times Cafe ціла стіна заклеєна афішами тих, хто грав тут до нас, шар на шарі, за кілька десятиліть.

Стіна Free Times Cafe, заклеєна афішами минулих концертів шар на шарі.
Стіна Free Times Cafe, заклеєна афішами минулих концертів шар на шарі.

Від Харкова щодня відкушують по шматку, і я не знаю, скільки від нього лишиться. Знаю тільки, що з усього, що я про нього пам’ятаю, доживе рівно стільки, скільки хтось устигне вимовити вголос.

Флаєр я теж не викинув. Чотири рядки на його звороті написав поет, якого неможливо відділити від Харкова. Тримати при собі я вмію. З рештою поки складніше.

Наступний вечір SerceEvent буде тринадцятого вересня, знову в Old School.  Принайні так вони обіцяли. Наліпку зі скумбрією я досі не наклеїв: вона чекає на новий ноутбук. Чи на щось інше.

Вам також варто прочитати

Залиште свій коментар